Діоніс

Діо́ніс (грец. Διώνυσος, Dionysos, Bakchos), Вакх, Ба́хус (грец. Βακχος, лат. Bacchus) — один з найпопулярніших богів давньої Греції, бог рослинності, родючості, вологи, покровитель виноградарства й виноробства. У переносному розумінні Діоніс Бахус-Вакх — вино і пов'язані з ним веселощі.

Культ Діоніса

Як міфологічні, так і історичні форми його культу дуже розмаїті в своєму послідовному розвитку, іноді суперечливі, на них позначились явища стародавнього життя: релігійні (містерії, вчення орфіків), художні (походження античної драми) та суспільно-побутові (свята діонісій). Діоніса можна розглядати з двох позицій: по-перше, він народний грецький бог виноградної лози, покровитель рослинності, поширювач м'якших звичаїв і культури, по-друге, — чужоземне божество, ім'я якого пов'язане з екстатичними культами й містичними обрядами, що зародились у Фракії.

Саме ім'я Діоніса — фракійського походження і означає «син бога» (dio-nysos). Інша назва бога — Вакх також походить із Фракії. В епосі Діоніс згадується рідко і ще не входить у сонм олімпійських богів; та й у пізніші часи він був менш популярним серед аристократії, проте культ його був поширений серед простого люду. Недавно знайдені пілоські таблиці, що належать до 2 тис. до н. е., в яких уже згадується Діоніс. Він живе серед людей, звеселяючи вином їх серце, мандрує світом у супроводі Сілена й гомінкого почту сатирів та менад і всюди, поширюючи свій культ, пропагує виноградарство. В Евріпіда знаходимо первісний грецький міф про народження Діоніса від фіванської царівни (дочки Кадма) Семели й Зевса, який відвідав її в постаті смертного чоловіка. Перед народженням Діоніса ревнива Гера порадила Семелі попросити Зевса, щоб він постав перед нею в усій своїй величі та блиску. Зевс виконав її прохання і спалив блискавками свою коханку, але встиг урятувати недоношеного сина, якого зашив собі в стегно, а потім, коли дитині надійшов час з'явитися на світ, віддав його на виховання німфам долини Ніси. Тут, у лісових нетрях молодий бог уперше знайшов виноградну лозу, тут же зав'язалася тісна дружба з лісовими божествами — силенами, сатирами, німфами й кентаврами.

Гера наслала на Діоніса божевілля, він поневірявся по Єгипту й Сирії, дійшов до Фригії, де богиня Кібела вилікувала його і прилучила до своїх оргіастичних містерій. Побувавши в Індії, Діоніс повернувся в Грецію, до Фів. Між островами Ікарія і Наксос на Діоніса напали розбійники, але, злякавшись його дивовижних перетворень (у ведмедицю й лева), кинулися в море і обернулись на дельфінів. На Наксосі Діоніс зустрів Аріадну, яку покинув Тесей, і одружився з нею. Міфи про переслідування Діоніса в деяких місцевостях Еллади свідчать про те, що оргіастичний культ, який прийшов з Фракії, зустрів значний опір, перш ніж був прийнятий грецькими громадянами. В усій Греції особливо шанували Діоніса в період зимового сонцестояння. Грудневі свята відзначали вночі. Жінки з запаленими смолоскипами, співаючи, бігали по гірських ущелинах. Ті обряди, в яких брали участь вакханки, сатири, менади, називали оргіями (від грецького слова orge — збудження). Шалені танці, дикі вигуки й оглушлива музика викликали екстаз, релігійну нестямність, яку вважали духовним єднанням з божеством. Уже в сиву давнину Діоніса шанували в Дельфах поряд з Аполлоном, тут же навесні святкували шлюб Діоніса з Аріадною. Цікаве поєднання в одному святилищі бога ясного й споглядального начала в мистецтві — Аполлона з Діонісом, що уособлює екстаз, натхнення й страждання. Найбільшого розвитку культ Діоніса досяг у вченні орфіків. У їхній міфології Діоніс — син Зевса й Персефони, роздертий титанами (Діоніс Загрей, Перший Діоніс). Афіні пощастило врятувати лише його серце, і Діоніс був знову відроджений завдяки Зевсові (Другий Діоніс, син Семели). Земні страждання — «страсті Діонісові», його загибель і відродження становили головний зміст містерій орфіків, до яких допускалися тільки втаємничені, що накладали на себе деякі аскетичні обітниці. Ті самі «страсті Діонісові» оспівувались у дифірамбах і зображувалися в театральних виставах, з яких розвинулась антична драма.

Античні зображення
Античні статуї його можна поділити на два типи. Це — задрапований у пишні зборки східного царського одягу величний чоловік з довгим волоссям та густою бородою (індійський Діоніс) або вродливий оголений юнак з м'якими, майже жіночими рисами й вінком з виноградного листя на голові. Іноді зображувавсь навіть хлоп'ятком на руках у Гермеса (статуя Праксітеля). У численних статуях, барельєфах і картинах ми бачимо Діоніса молодим, гарним, свіжим, з надзвичайно делікатними, ніби випещеними рисами, у вінку з плюща або з виноградного листя, з тирсом у руках, з гроном винограду чи келихом з двома вушками (кантаром). Він відпочиває в затінку виноградної лози чи їде на колісниці, запряженій левами або тиграми. Як правило, його супроводжують пантера, леопард, тигр, і він часом схиляється до них, щоб дати їм випити вина із джбана. У жертву Діонісові приносили цапа або зайця, вино, змішане з водою. У нову добу до сюжету міфів про Діоніса зверталися в живописі Тіціан, Дж. Романо, А. Карраччі, Пітер Пауль Рубенс, Ніколя Пуссен (особливо популярними були сцени зустрічі Д. та Аріадни); в скульптурі — І. Г. Даннекер, Бертель Торвальдсен; у музиці — О. Даргомижський, Клод Дебюссі, Ріхард Штраус, Жуль Массне.

Гермес

Герме́с (грец. Ἑρμᾶς, лат. Hermes; у римлян — Меркурій) — один з найдавніших богів грецької міфології. Спочатку був богом-заступником отар, його зображали інколи з ягнятком на руках. У гомерівському епосі — насамперед посланець богів і провідник душ померлих у підземне царство Аїда. Також покровитель мандрівників. З розвитком торгівлі стає богом-заступником торгівлі, а також спритності, обману і навіть злодійства.

Крім того, Гермес — покровитель юнацтва, атлетів, бог гімнастики. Його статуї ставилися в палестрах і гімнасіях — закладах, де навчали боротьби, кулачного бою, метання диска, бігу, стрибків тощо.

Після завоювання Олександром Македонським усієї перської держави (кінець IV століття до н. е.), коли в Азії і Єгипті виникають грецькі держави, Гермес ототожнюється з єгипетським богом науки і магії Тотом і стає також богом магії і астрології. Його починають називати богом Гермесом тричі найвеличнішим.

Життя
Гермес —це вісник богів,покровитель торгівлі, син Зевса й Майї, народився на аркадській горі Кіллена. Відразу після народження покинув печеру матері й викрав із череди Аполлона 50 корів. З нутрощів жертовної худоби зробив струни до ліри, яку виготовив з панцира черепахи. Щоб уласкавити Аполлона за викрадення корів, віддав йому ліру. В свою чергу, Аполлон дав Гермесові ліщинову паличку, яка мала чарівну властивість припиняти сварки й примиряти ворогів. Коли Гермес кинув її між двох змій, що нападали одна на одну, вони враз перестали кусатися й приязно обвившись довкола палиці, прихилились головами. Так виник кадукей, з яким Гермес ніколи не розлучався і який, переживши стародавні часи, набув вигляду патериці.

Культ

У мистецтві образ Гермеса змінювався з розвитком його культу. Первісно він зображувався як знак чоловічого начала, згодом — як покровитель отар — з ягнятком на руках. В архаїчному мистецтві Гермес постає чоловіком з довгою бородою; в класичну та елліністичну епоху — дужим струнким юнаком у пласкому капелюсі з крильцями, з рисами обличчя, які свідчать про його витончений розум і доброту. У руці він тримає чарівний золотий жезл.

Іноді його зображували хлопцем з гаманцем у руках або зі зв'язаними руками біля Аполлона — натяк на викрадення корів.

Античні твори «Гермес з малим Діонісом на руках» Праксітеля (Ватікан), роботи Лісіппа та Скопаса дійшли до нас у римських копіях. Відомий рельєф «Гермес з Орфеєм та Еврідікою». Образ Гермеса відтворено в картинах Тінторетто, Рубенса, Веласкеса, Рембрандта, у скульптурах Гермес Р. Доннера, Ж. Б. Пігаля, Б. Торвальдсена.

Зображення Гермеса-Меркурія в наш час зустрічаються на емблемах банків, торговельних фірм та пароплавств.

Гера

Гера (грец. Ήρα) — давньодорійське божество. В пізніших міфах — старша дочка Кроноса й Реї, вихована в домі Океана й Тетії, сестра і дружина Зевса, з яким вона, за самоським переказом, 300 років перебувала в таємному шлюбі, аж поки він відкрито не оголосив її своєю дружиною й царицею богів. Зевс шанує Геру, але не завжди і швидше заради того, щоб уникнути сварки, до якої вона дуже схильна.

Поеми Гомера
В «Іліаді» Гера часто виявляє впертість і ревнивість — риси характеру, які, мабуть, до «Іліади» перейшли з давніх пісен, що прославляли Геракла. Гера ненавидить і переслідує Геракла, як і всіх позашлюбних дітей, улюбленців та коханок Зевса. Коли Геракл повертався на кораблі до Трої, вона за допомогою Гіпноса приспала Зевса і мало не втопила героя, знявши бурю. Зевс за це прив'язав Геру золотими ланцюгами до ефіру, а для більшої муки причепив до ніг два важких ковадла. І тільки через кілька днів на прохання богів звільнив її. За Гесіодом, Гера — третя (після Метіди й Феміди) законна дружина Зевса. Перебравши функції інших богинь, вона стає охоронницею шлюбу й подружнього кохання (звідси ще одне її ім'я — Гамелія, грец. gamos — шлюб, весілля), покровителькою жінок, помічницею вагітних і породіль. Гера народила Зевсові Гебу, Гефеста, Ареса (за Гесіодом, також Ілітію). Гера дуже вразливе сприймала те, що казали про її вроду. Не терпіла ніяких порівнянь, тому що цариця неба повинна бути найпрекраснішою в світі. Міфи наділяють Геру заздрістю, жорстокістю, владністю, й підступністю. Улюбленими місцями її перебування були ахейські міста Аргос, Мікени, Спарта. У Троянській війні Гера допомагає ахейцям, образившись на троянців за те, що Паріс присудив яблуко Еріди Афродіті. Гера жорстоко переслідує своїх суперниць — коханок Зевса; Іо вона перетворила на корову, Каллісто — на ведмедицю, знищила Семелу, помстилась Алкмені і т. д. Гері були присвячені гранатове яблуко — символ подружньої любові, і зозуля — провісниця весни, пори кохання. Священними птахами богині були крук і павич. Присвячені Гері птахи й епітет Волоока свідчать про пережитки тотемізму в її культі.

Культ Гери

Храми богині були в Мікенах, Аргосі, Спарті, Коринфі, Самос, Платеях, Олімпії й інших містах. У прадавні часи уособленням богині був простий стовп або колода. Пізніше її зображували як поважну матрону величної вроди. Такою зобразив Геру Поліклет у колосальній статуї із золота й слонової кістки, що стояла в храмі богині в Аргосі; там через кожні 5 років на її честь улаштовувалися свята — гереї. У коротких сорочках, з розпущеним волоссям дівчата змагалися з бігу. Переможниця діставала нагороду — маслинову гілку й шматок печінки з жертовних тварин.

Римляни ототожнювали Геру з Юноною; Юнона мала храм біля Капітолію, де був головний центр її культу. Тут же містилася святиня Капітолійської Трійці: Юпітера, Юнони й Мінерви.

З античних скульптур Гері присвячені «Гера Фарнезе» та «Юнона Лудовізі»; на деяких рельєфах (Парфенон) Гера зображена поруч із Зевсом. У вазописі відтворено сцени з Іо, Парісом тощо. У європейському живописі мотиви міфів про Геру знаходимо в творах Рубенса, Пуссена, А. Карраччі. В музиці до образу Гери зверталися І. І. Фукс, Дж. Б. Бонончіні, С. Майр.

Зевс

Зевс (грец. Ζεύς, також Діас (грец. Δίας, родовий відмінок Διός) — Бог)  — син Кроноса й Реї, верховний бог греків, цар і батько богів та людей. Його постійне місцеперебування — гірське пасмо Олімп.

У переносному значенні Зевс — визнаний ватажок, чільна постать, що не має собі рівних.

Міф і культ

Коли могучий Зевс був ще немовлям, Рея за порадою Геї сховала його від чоловіка в гроті на горі Іда. Годувала Зевса коза Амальтея (за іншою версією: німфа Адрастея), а жерці-курети заглушали своїми піснями плач дитини, щоб не почув його Кронос. Коли Зевс підріс, він повстав проти батька, переміг його й став володарем богів. Від найдавніших часів пелазги шанували Зевса як символ природи. А в зв'язку з тим, що він мав оракул у Додоні, його звали також додонським або пелазгійським царем.

З розвитком еллінської цивілізації уявлення греків про Зевса змінювалися. Згідно з ученням орфіків, Зевс репрезентував найвищий шар повітря — ефір як символ фізичного явища, Гера — нижчий шар повітря — була для нього одночасно й сестрою, і дружиною. В епосі Зевс — батько богів і людей. Під іменем Горкій він виступав як покровитель законів, як Ксеній охороняв закон гостинності. Як Зевс Геркей він був опікуном дому, родини, майна народу та країни. Нарешті, він дістав ім'я Гелленій як національне божество, що об'єднує грецькі племена в одне ціле. Він вважався повелителем людської долі і тримав у своїх руках терези, на яких зважував добрі й погані вчинки смертних. У палаці Зевса стояли дві урни: в одній містилось добро, у другій зло. Спершу в кожній області шанували своє окреме божество, якому підкорялися небесні світила і стихії, громи та блискавки. Таким, певне, були Амфітріон у Фівах, Агамемнон в Аргосі й ін. З виникненням загальногрецької культури місцеві божества злилися в народній уяві в один образ Зевса. В окремих областях збереглися тільки деякі епітети бога: Зевс Амфіарай, Зевс Амфітріон, Зевс Агамемнон і под. Коли Зевс потрясає егідою, здіймається буря, падає дощ тощо. Зевс посилає попутний вітер, дарує погожі дні. Його влада над богами нагадує стосунки давніх мікенських царів із своїми підлеглими. Головним святилищем бога була Олімпія в Еліді, де стояв відомий храм Зевса і де на його честь були встановлені Олімпійські ігри. У культі Зевса збереглися пережитки тотемізму: його священними тваринами були орел та бик. В Афінах на честь Зевса існувало свято Діасії.

Атрибути Зевса — егіда, скіпетр, інколи молот; він дарує на війні і змаганнях перемогу. Владу над світом Зевс поділяв із звільненими з утроби Кроноса братами й сестрами: Посейдон був володарем моря, Аїд — підземного царства тіней, а сам він — верховним володарем людей та богів, царем Олімпу. Спочатку Гея розгнівалася на Зевса за те, що він жорстоко покарав її дітей-титанів, які виступили проти Громовержця на стороні Кроноса, і породила гігантів, намовивши їх повстати проти богів. Зевс переміг гігантів за допомогою Геракла. Невблаганна Гея народила від Тартара Тіфона, якого Зевс теж здолав. Крім Метіди, Феміди й Гери, які в різний час були законними дружинами Зевса, він закохувався в багатьох інших богинь, німф та смертних жінок і мав від них дітей. Діона народила від нього Афродіту, Мнемосіна — дев'ять муз, Деметра — Персефону, Лето — Аполлона й Артеміду, Майя — Гермеса. Ніоба народила царя Арголіди Аргоса, Даная — Персея, Електра — Дардана, Семела — Діоніса (Вакха), Європа — Міноса, Сарпедона й Радаманта, Леда — Єлену й Полідевка, Алкмена — Геракла і т. д. В основних рисах міф про Зевса викладено у Гомера та в Гесіодовій «Теогонії». У Римі Зевс злився з Юпітером.

Аїд

Аїд, також Аїдоней, Гадес (грец. Άδης), Плутон (грец. Pluton) — бог підземного світу, володар «царства тіней» померлих, син Кроноса й Реї, брат Зевса, Посейдона й Деметри.

Міфи
При поділі світу між братами після перемоги богів над титанами Аїд дістав підземне царство й владу над тінями померлих. Дружиною Аїда була Персефона, дочка богині родючості Деметри. У грецькій релігії Аїд як бог смерті вважався страшним богом. Навіть ім'я його боялися вимовляти, замінюючи різними евфемізмами. Так виникла й назва Плутон — «багатий», тобто володар незліченних підземних скарбів і людських душ, — яка згодом витіснила первісне ім'я бога підземного царства. Із зміною імені відбулася зміна самого уявлення про бога. Йому почали приписувати якості бога родючості (варіант: у зв'язку з ототожненням посмертної долі людини з долею хлібного зерна, яке ніби ховали під час посіву, щоб воно воскресло новим життям у колосі).

Поеми Гомера

В «Іліаді» й «Одіссеї» Аїда описано винятково як бога смерті, що особисто стереже вхід до свого царства. Тільки двічі залишав Аїд підземне царство. Вперше тоді, коли його поранив Геракл, і він мусив вирушити на Олімп до лікаря богів Пеана. Вдруге Аїд покинув свої володіння для того, щоб викрасти майбутню дружину Персефону. Аїд згадується також у міфі про Орфея, який зійшов під землю за своєю дружиною Еврідікою.

В багатьох міфах розповідається про чарівний шолом Аїда, який робив невидимим того, хто його надягав. Цим шоломом користується Афіна, допомагаючи Діомедові в боротьбі проти Ареса, а також Персей, убиваючи Медузу, шолом-невидимка покриває голову Гермеса в гігантомахії. Культ Аїда дуже мало поширений у Греції. Відомий лише один храм, присвячений йому, — в Еліді.

Культ Аїда

Культ Аїда поєднується з культом інших хтонічних богів, причому він постає більше в ролі бога родючості й урожаю, ніж у ролі страшного бога смерті. Місця вшанування Аїда розташовувалися, як правило, поблизу глибоких печер, біля розколин у земній корі, в яких забобонні люди бачили «входи до підземного царства». Здебільшого в жертву Аїдові приносили чорну худобу. У Римі Аїд ототожнювався з давнім італьським богом смерті й підземного царства Орком. Грецька назва Плутон поширилася в римлян досить пізно. (Наприклад, Децій Мус у Лівія, віддаючи себе в жертву богам підземного царства, не вимовляє імені Плутона).

Зображення Аїда зустрічаються досить рідко, причому більшість із них належить до пізніших часів. Він зображувався, як і Зевс, у гордій, величній позі на троні, з двозубцем або жезлом у руці, іноді з рогом достатку. Біля ніг Аїда на одній із статуй сидить Кербер. Поряд з ним зображували Персефону.

Афіна

Афіна, за старим правописом Атена (дав.-гр. Ἀθηνᾶ, грец. Αθηνά) — давньогрецька богиня, одне з верховних олімпійських божеств. Зевс мав багато жінок і коханок. Першою його дружиною була найрозумніша з богинь Метіда. Але Уран і Гея (Небо й Земля), божества давнього покоління богів, застерегли, що коли Зевс матиме від Метіди сина, то він буде могутніший за нього й відніме в нього трон. Тому, коли Метіда завагітніла, Зевс проковтнув її. Згодом звелів розбити собі голову і звідти вийшла Афіна, що успадкувала від матері розум і розсудливість.

Особливості культу в різних регіонах Еллади
Проте мати її не народжувала, і вона була позбавлена жіночих нахилів; Афіна — богиня-чоловік (Андротеа) на противагу розніженому Діонісові, що був богом-жінкою. Афіна — витвір суто грецький, втілення державної мудрості, величної й незламної сили.
У різних областях Греції її як божество уявляли й розуміли по-різному. Деякі перекази зображували Афіну покровителькою осілого життя і праці. Вона — товаришка Гефеста, покровителька ручної праці; афінські гончарі шанували її нарівні з Прометеєм, який дав вогонь для випалювання глини. У «Роботах і днях» Гесіода її слугою є тесля. Такі мирні риси вдачі не пасують до міцного щита і грізного списа, які Гомер (за більшістю міфів) дає в руки богині, її атрибути змія і сова, яка бачить уночі, — ознака, що богиня не спить удень і вночі.


Богиня-воїн
В Аттиці, Еліді, Ахеї, Лаконії, на берегах Малої Азії, на островах Егейського моря, в Лівії, Італії, Сицилії їй поклонялись як суворій, войовничій і справедливій богині, символізуючи в її йменні моральні, вольові й етичні уявлення тогочасного світу. З Афіною пов'язано назву головного міста Аттики — Афін (Athenai). Богиня символізує собою ясність ефіру, небесну силу, яка керує блискавкою, хмарами й світилами.
Афіна в міфах
На противагу Аресові — богові безумної відваги, жорстокої, агресивної, часто несправедливої війни. Афіна — покровителька війни оборонної, вона втілює свідому хоробрість і мужність, допомагає своїм улюбленцям у хвилини крайньої небезпеки і веде їх до звитяги. Тому Ніке її постійна супутниця. Афіна навчила Еріхтонія приборкувати й запрягати коней і допомогла Беллерофонтові вгамувати Пегаса. Вона була також знавцем морської справи. З її допомогою Данай спорудив п'ятдесятивесельне судно для переправи до Греції, а аргонавти — корабель «Арго». Пізніше в перекази про Афіну увійшли міфи етичного характеру. Вона стала богинею миру й добробуту, освячувала шлюби, посилала людям здоров'я тощо. Її шанували як богиню народних зборів (Агорайа), керівницю у важливих справах (Архегетіс), покровительку окремих союзів та ін.

Афродіта

Афродіта (грец. Αφροδίτη) — одне з 12 верховних божеств Олімпу, богиня вроди й кохання, мати Ероса, цариця німф і грацій. За Гомером, Афродіта — дочка Зевса й океаніди Діони. У переносному значенні Афродіта (Венера) — красуня.

За Гесіодом, Афродіта народилася з морської піни, коли в море впали краплі крові оскопленого Кроносом Урана. Звідси етимологічний зв'язок імені богині з грец. aphros — піна.) Афродіта володіє поясом, який може зробити будь-яку смертну жінку чи богиню «гарнішою, ніж сама краса». Таким чином, Афродіта є втіленням краси, чарівної жіночності. Золотоволосою, з блискучим і вологим поглядом та солодкою усмішкою на вустах постає вона в «Іліаді». Там ідеться також про Афродіту Переможницю (Нікефорос), Войовничу (Арейа), Царствену (Басілея), яка є покровителькою троянців. Згодом до цих образів додаються інші риси: Афродіта стає богинею кохання, охоронницею шлюбів (Афродіта Генетейра, Гамостолос). Вона допомагає закоханим і карає тих, хто зневажає кохання. Оповіді про її заміжжя з кульгавим Гефестом і любовні пригоди s Аресом уперше знаходимо в «Одіссеї».

З розповіді Гесіода про народження Афродіти з шумовиння морських хвиль виникає уявлення про неї як про покровительку мореплавства; звідси епітети: Талассія, Пелагія (Морська), Анадіомена («Та, що виходить з морської піни») тощо. Під впливом фінікійського пантеону Афродіта зближується з Астартою і стає богинею пристрасті й хтивості. В Афінах шанували Афродіту Пандемос (Усенародну), що як покровителька шлюбу вважалась уособленням єдності народу. Згодом її перевели в ранг Афродіти Гетери, а в Корінфі й Ефесі вона мала навіть наймення Порне (Повія). Жриці Афродіти, які жили біля храмів (наприклад, у Корінфі), служили їй, віддаючись за гроші. Цій Афродіті протиставляється Афродіта Уранія (Небесна), якій віддавали особливу шану в Сікіоні й Аргосі, де вона ототожнювалась із старшою з трьох мойр.

Культ

Культ Афродіти був перенесений до Риму, де її ототожнювали з Венерою; можливо, культ богині перейшов туди з Сіцілії, де дуже рано був споруджений храм Афродіти Еріцінської. Староримська Венус була богинею садів, весни, зростання і розквіту; згодом Венера в Римі набуває всіх епітетів Афродіти. Цезар і Авґуст особливо піклувалися культом Венери як матері (через Анхіса й Енея) римського народу і роду Юліїв. У 46 р. до н. е. Цезар спорудив на новому форумі величну святиню. Як символи кохання Венері присвячені мирт (звідси епітет Миртія), троянда, яблуко, як символи плодючості — мак, голуб, горобець і заєць; як символи мореплавства — дельфін і лебідь.

У давньогрецькому мистецтві тип зображень Афродіти зазнав багатьох змін. Перші пластичні втілення богині, як і її культ, проникли в Грецію з Кіпру, однак їх походження слід шукати у Вавілоні, Халдеї й Сузіані, де віддавали шану божествам, за значенням близьким до грецької Афродіти, і звідки дійшли до нас теракотові статуетки богині, винуватиці зародження й розмноження всього живого. Статуетки зображують богиню голу, прикрашену головним убором, намистами й браслетами, або у вигляді жінки, яка руками тисне груди для того, щоб з них полилося молоко (одна із статуеток Луврського музею). За посередництвом фінікійців цей тип статуй Афродіти занесено з Азії на Кіпр, про що свідчать кілька репродукцій, знайдених на острові. Азіатське походження мають і ті кіпрські статуетки, на яких богиню зображено в довгому вбранні, з яблуком або квіткою в правій руці (ліва рука схована під одягом біля грудей). Античне грецьке мистецтво довго перебувало під впливом цих творів, але згодом внесло в скульптуру суто еллінську сувору грацію.

Можливо, спочатку Греції була відома лише Афродіта Уранія (Небесна), влада якої поширюється на всю природу і яка, за висловом Евріпіда, несе на землю любов і родючість. Афродіта Уранія була уособленням фізичної сили природи і як богиня небесного начала мала також епітет Акрайя (Гірська). Під цим іменням її шанували на Кіпрі, в Кніді, Корінфі, Аргосі, на горі Фріку (в Сіцілії) та ін. Культ богині відзначався простотою. В Еліді була статуя роботи Фідія: богиня в образі жінки наступає однією ногою на черепаху (символ домовитості). Поряд з нею друга статуя, що належала Скопасові; вона зображувала богиню, яка сидить на цапові (цап був символом любострастя). У цій суперечливості відтворено властивості Афродіти Уранії як покровительки, з одного боку, чистого кохання й сімейного начала, з другого — хтивості й тілесних насолод (Афродіта Пандемос).

Крім того, Афродіта Уранія вважалася богинею садів, квітів, весни, одним словом — живих рослинних сил і родючості; До попередніх уявлень про богиню згодом приєднується поняття про її чарівну вроду, проте навіть у V ст. до н. е. грецька пластика лишається вірна суворому архаїчному типові. У міру того, як мистецтво греків ставало менш релігійним, іконографічний тип богині втрачав свою суворість, робився більш привабливим, більш почуттєвим. Сама її особистість роздвоїлась і поряд з попередньою Афродітою Уранією з'явилась інша — Афродіта Пандемос (Усенародна), яка уособлювала любострасність і хтивість. Поступових видозмін зазнав також іконографічний тип Венери: від Венери Мілоської (Лувр) до скульптур, виконаних за типом Праксітелевої голої Афродіти Кнідської.

Такі ж Венера Ватіканська й Капітолійська в Римі, Венера Медіцейська у Флоренції, Венера Таврідська в Ермітажі, Венера Калліпіга в Неаполітанському музеї. Усі ці скульптури зображують богиню в момент, коли вона виходить із хвиль або йде купатися. Створений античним мистецтвом тип Афродіти-Венери був відновлений в епоху Відродження. У живописі особливою популярністю користувалися сцени, пов'язані з Адонісом, Аресом, Гефестом, Парісом, а також тема народження Афродіти (Сандро Боттічеллі, Тіціан, Рубенс, Антоніс ван Дейк). Серед художників нового часу до міфів про Афродіту зверталися Жан Енгр, Беклін Арнольд, А. Фейєрбах, скульптори Бертель Торвальдсен, Аристід Майоль та ін. Ці ж теми, особливо міф про Афродіту й Адоніса, розроблялись і в музиці (Паоло Сакраті, Дж. Вівер, Карл Орф). І досі образ Афродіти не втратив своєї привабливості для митців, які в цьому образі втілюють уявлення сучасників про жіночу вроду і грацію.